Українська нація нескорених ХХІ ст.

 

Горять книжки, і душі, і земля: 
війна регоче, розриває світ.... 
Народжене в підвалі немовля 
ще запитає Господа про звіт; 
про Батьківщини зраджені дзеркала — 
і ту любов, яка щитом не стала...

                               Н. Поклад

    2022-й рік в Україні має чіткий поділ – до та після 24 лютого...

    На жаль, нам знову доводиться боротись за свої права ціною власного життя. На долю українців у цивілізованому ХХІ столітті знову випали випробування, які щодня забирають життя найкращих: цвіту нації, молодих юнаків та дівчат, зрілих чоловіків та жінок, людей похилого віку, дітей.

Барви рідної мови

 

Мова – одне з чудес, створених людьми. Вона  віддзеркалює душу народу, його історію. У нашій мові є чимало захоплюючого і дивовижного. Безліч на перший погляд буденних слів ховає в собі якусь таємницю. Кожне вживане нами слово має свою долю, свою історію. Мова забезпечує зв’язок поколінь та безперервність культурного й історичного спадку народу України.

Небесна Сотня воїнів Майдану

Небесна Сотня – то в серцях вогонь

Він гаряче палав за Україну.

Віднині тихим співом заспокой

Ти, земле рідная, свою дитину.

   20 лютого в Україні вшановують Героїв Небесної Сотні, українських героїв, які віддали своє життя під час Революції Гідності, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини. Гинули за честь, за волю, за право бути народом. 

   21 листопада українська молодь, студенти, школярі вийшли на Майдан, на мирну акцію з гаслами «Україна – це Європа», «Ми – вільні», «Ми хочемо в ЄС». В їх руках були лише прапори України та Євросоюзу, а в очах – надія та віра у майбутнє. Але угода про асоціацію з Європейським Союзом не була підписана. Через соціальні мережі люди стали самоорганізовуватися і збиратися на Майдані Незалежності. У ніч проти 30 листопада  українська влада силами спецпідрозділу «Беркут» влаштувала силовий розгін мирного Євромайдану в Києві.

Недописана книга життя С. Кемського

На небо погляне вільна людина,
з новими думками, творча, нестримна.
Ми стіни проб’ємо з міцного граніту,
 щоб тільки любов панувала у світі!

С. Кемський 

Такими рядками з вірша нашого героя - земляка Сергія Кемського розпочалася зустріч в бібліотеці –філії с. Грозине з учнями середніх та старших класів місцевого ліцею. До нашої зустрічі приєдналися і працівники БК с. Грозине. Йому б ще жити і жити… будувати кар’єру, дбати про свою родину, кохати, створити сім’ю, але… смерть безжалісно забрала його назавжди, як і назавжди йому залишилось 32… Хвилиною мовчання всі вшанували пам’ять про Сергія та запалили пам’ятну свічу.

  Сергій Кемський – Герой Небесної Сотні, який поклав своє життя на вівтар свободи і гідності України. Бібліотекар розповіла біографію про Героя – де народився, проживав і якою він був людиною. Народився Сергій в м. Керчі Автономної Республіки Крим 15 листопада 1981 року. Там же закінчив середню школу №1. Після школи вступив до Львівського національного університету ім. І.Франка на філософський факультет, де у 2005 році отримав диплом магістра політології. Після закінчення навчання переїхав до Києва, а трохи згодом - в м. Коростень до своїх рідних, які теж переїхали сюди з Криму.

    Сергій дуже любив Україну, її культуру, постійно перечитував історію, відчував біль своєї держави, вболівав за її долю, підтримував в боротьбі за свободу, прагнув їй добра та кращого майбутнього. Він не міг миритися з безправ’ям та соціальною несправедливістю і мав активну громадську позицію. Багато допомагав у створенні організацій у Коростені та на Майдані в Києві, збирав думки людей, якою вони бачать нашу державу, відображав їх у своїх статтях.

Подорож до скарбниці мрій і казок

 

Лариса Письменна відома юним читачам як авторка талановитих оповідань, повістей і казок. Вона була не лише чудовою оповідачкою, але й доброю людиною. І своєю добротою та фантазією щедро ділилася з маленькими друзями-читачами на сторінках своїх книжок.

    В одному невеликому містечку був дитячий садок. Завідувала ним молода жінка, Лариса Письменна. Коли діти, а серед них був і її трирічний син Юрко, швиденько випивали склянку молока з куснем чорного хліба і влягалися в ліжечка, Лариса Михайлівна входила до кімнати, сідала на низенького стільчика і, замислено дивлячись у вікно, починала розповідати дітям казки, які сама вигадувала для них.

    Чудові то були казки: про моря і річки, про ліс і поле, про розумних звірів, про лихих чаклунів і добрих чарівників. Діти уважно слухали і дуже часто сміялися.

    Якось розповіла їм Лариса Михайлівна казку про дівчинку Оленку і Голубого Оленя. Маленький, тонконогий, він стояв на долоні у дівчинки і тремтів від холоду- був зовсім мокрий. Оленка витерла його носовичком, і Олень знову став пухнастий і м’якенький…

     Чимало часу спливло від того часу, коли слухали діти цю казку. Давно вже вони дорослі, вже й самі мають дітей та онуків і, напевно, купували їм книжечки Лариси Михайлівни Письменної, котра стала відомою дитячою письменницею.

Творець криці та української державності

 

Через багато десятиліть із забуття повертається безліч імен письменників національної культури, які робили все для процвітання своєї країни ⎯ України, але визнання і слава до них прийшла тільки після їх смерті. Поряд з іменами

І. Огієнка, М. С. Грушевського, О. Ольжича повернулося до рідної домівки ще одне ім’я її видатного сина ⎯ Івана Адріяновича Фещенка-Чопівського.

 

Іван Фещенко-Чопівський (1884-1952) – визначний металознавець

і громадський діяч України. Народився в родині начальника місцевої пошти. Родовід його походив із селища Чоповичі Малинського району.

У Чуднові Іван закінчив двокласну школу, а у серпні 1893 року поступив у підготовчий клас Першої Житомирської класичної гімназії. По закінченню гімназії вступає до Київського політехнічного інституту, обравши хімічний факультет, щоб вивчитися на технолога-цукроварника.

Після революційних подій 1905 року Іван Фещенко-Чопівський  розпочав свою активну громадську діяльність як національно свідомий українець. Іде працювати учителем до жіночої гімназії Плетеневої у Києві. З відкриттям Київської «Просвіти» в 1906 році Іван зближається з видатними українськими діячами.

Влітку 1908 року Іван Фещенко-Чопівський захищає дипломний проект «Мартенівська фабрика», отримує вимріяне звання інженера-технолога І ступеня і все глибше закорінюється в національний український рух – стає одним з активних діячів української партії соціалістів-федералістів. У 1910 році разом із професором Чижевським відвідав міжнародну виставку в Брюселі, а також міжнародний конгрес з металургії в Дюссельдорфі, Лондоні, Шеффілд і через Львів повернувся до Києва. 1913 р. успішно склав екзамени на звання ад'юнкта і в нагороду був відряджений на кошт Міністерства Промислу і Торгівлі в Німеччину на дворічне стажування. Початок війни перервав його стажування і вчений вимушений був повернувся до Києва. Після повернення йде працювати до Київського політеху, займаючи спочатку посаду асистента, пізніше доцента. Також стає співробітником Воєнно-промислового комітету, займаючись питаннями розподілу палива й металів в умовах воєнного стану. У 1915 р. одружується зі студенткою філології Київського університету Капітоліною Ліхнякевич.

Із встановленням української державності вчений поринув у вир визвольної боротьби та політичних подій, займаючи безліч головуючих посад. Після 220 днів діяльності Ради закінчився важливий державотворчий етап у житті Фещенка-Чопівського. Зібрані під час поїздок по Україні матеріали були використанні для написання книг: «Економічна географія», «Природні багатства України» та «Цукрова промисловість України».

У липні 1918 р. вдруге одружується зі співробітницею Військово-промислового комітету Зінаїдою Олександрівною Лукіною. У травні 1920 у Букарешті у них народжується дочка Ірина. У 1923 р. приймає пропозицію зайняти посаду професора при кафедрі металургії Української (таємної) політехніки у Львові та розпочинає виклади на Технічних курсах Українського Технічного Товариства у Львові. Цього ж року народжується його син Юрко. 3 червня 1926 р. обраний членом Інституту заліза і сталі в Лондоні.  У 1927 році отримує звання доктора технічних наук. На замовлення Голови Центральної Ради проф. М. Грушевського, випустив тритомний підручник «Металознавство» (1930—1938).

У березні 1945 Фещенка-Чопівського заарештували органи НКВС на окупованих Червоною армією польських землях, у Катовицях, засуджений у Києві на 15 років заслання. Загинув від нелюдських умов утримання 2 вересня 1952 р. у концтаборі Абезь (Республіка Комі).

Україна не забула свого славного сина. Ім’ям Івана Фещенка-Чопівського названо вулиці у Львові та Житомирі.  На будівлі Гірничо-металургійної академії у Кракові та на придбаному ним будинку у Львові встановлено меморіальні дошки.

Оголоси табу на лихослів’я

 

    Лихослів’я… Ми чуємо його, здається, звідусіль і від усіх – чоловіків, жінок, молоді, а особливо прикро, що діти не стидаються лихословити, навіть коли їх чують дорослі. Що це? Дань моді, віяння часу, викид негативних емоцій людей, що знаходяться під впливом війни? Можна довго про це сперечатися і, можливо, знаходити цьому явищу логічні пояснення, але від цього воно не стане більш позитивним чи виправданим. Лихослів’я  завжди було і буде  негативною формою у спілкуванні та не гідною для наслідування.

     З давнини українському суспільству не було притаманно використовування брудної лайки у спілкуванні, але вплив російської «культури» на   культуру нашого спілкування за сотні років зробив свою чорну справу і насадив у свідомість українців думку про нормальність вживання матюків.

   Ненормативна лексика є у багатьох народів, але вона не на стільки розповсюджена і доволі жорстко карається при використанні у громадських місцях. Щоб привернути увагу до проблеми «обсцентної» лексики, 3 лютого світ відзначає День боротьби з лихослів’ям. Прогресивне людство розуміє важливість виховання культури спілкування без нецензурних слів у дітей і зменшення їх вживання у дорослого населення.

   Свій внесок у боротьбу з лихослів’ям зробили працівники бібліотеки-філії №3, проаналізувавши дану проблему у лабораторії мовної екології «Вірус лихослів’я».

 

Різносторонні дослідження вищезгаданої проблеми переконали учасників заходу у тому, що лихослів’я не несе в собі жодного позитиву.

     Експрес - опитування «Я і лихослів’я»  з’ясувало,  наскільки для кожного з учасників є звичним використання ненормативної лексики.  Мовно-історичне дослідження «Лайливі слова в українській мові та в нашому лексиконі» освітило походження відповідної категорії слів та виразів.  А під час лінгвістичного діалогу «Добираючи вирази» діти  у змодульованих складних ситуаціях (в яких, можливо, б вживалися нецензурні слова) , вирішували проблему нормальними загальновживаними виразами. Обговорювався й етичний негатив використання лихослів’я. І кожен міг обрати і висловити свою думку стосовно того, чи дозволяти собі, чи оголосити табу на брудну лайку.

     Книжкова виставка «Вбий в собі вірус лихослів’я» стала елементом практичної поради,  як можна позбавитись від звички лихословити і показала, що книги можуть відігравати важливу роль.  Та й атмосфера бібліотеки лише позитивно вплине на свідомість її відвідувачів, бо ж панують тут мудрість та доброзичливість. Тож викорінюймо в собі негативну звичку лихословити. Дбаймо про чистоту мовного поля кожного з нас!