Поет, який перелив Україну в голос

                                                                                                                                    Моя тужлива Україно,

Таку тебе я полюбив.

І за одну твою сльозину

Навіки голову згубив.

                  Тодось Осьмачка

     Тодось (Теодосій) Степанович Осьмачка - талановитий український письменник, якому випало жити й творити в нелегкі часи сталінських репресій, війни та голоду, пройти табори для переселенців, тюрми та психлікарні, пізнати нелегке життя в еміграції (адже 20 із 67 років він прожив на чужині). За кордоном були написані поетичні та прозові твори, завдяки яким Тодось Степанович здобув славу видатного майстра західноєвропейської української діаспори і всієї України.

     Народився Тодось Осьмачка 16 травня 1895 року на Смілянщині, у селі Куцівка, у багатодітній родині. Батько майбутнього письменника працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. Пізніше Тодось Степанович назве його «єдиним своїм другом і найблагороднішою людиною між людьми…» .  Мати - Ївга Лукієнко - була жінкою доброї душі й завжди багато працювала. До неї в митця було особливо ніжне почуття. Розповідали, що, народжуючи його, Ївга втратила слух, почуття провини перед рідною людиною в Тодося лишилося назавжди. Юнак тяжко фізично працював, постійно допомагаючи матері по господарству. Звідси відчуття смаку до селянського буття, що стало основою його творчості.

     Перші вірші юний поет почав писати ще в дитинстві, в оточенні сільської природи, народних звичаїв, переказів, легенд, казок – у тому світі реального й уявного, який спонукає до фантазування, до мислення, до поезії. Із цим казково-легендарним світом дитинства він не розлучався все своє життя.

     У 1921році юнак вступив до Київського інституту народної освіти. Згодом він став студентом літературно-лінгвістичного відділу. Київ став місцем активного залучення Тодося Степановича до бурхливого літературного життя.

     У 1922 р. видавництво «Слово» надрукувало його першу поетичну збірку «Круча». У 1923 р. Тодось полишив навчання й влаштувався вчителем до Київської залізничної школи №3.

    У цей час він став членом Асоціації письменників («АСПИС»). Але за рік організація розпалася, а група митців, серед яких були Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Є. Плужник і Т. Осьмачка, увійшла до створеного В. Підмогильним об’єднання «Ланка». Збиралися вони часто, неодноразово проводили спільні вечори з неокласиками, на яких поет охоче читав власні вірші. Серед членів організації, що мала за мету стати ланкою,  він був найрадикальнішим митцем – категорично не сприймав революцію та вважав обов’язком письменника писати правду. Саме розбіжності в поглядах із керівництвом та категорична відмова працювати на комуністичну ідеологію стали причиною виходу в 1925 р. Тодося Осьмачки з організації. Це позначилося на його моральному й навіть психічному стані. Поет не зустрічався з колегами по перу, підозрюючи всіх знайомих у співпраці з «органами».

Наступними своїми збірками «Скитські вогні» (1925 р.) та «Клекіт» (1929 р.) письменник ще більше поглибив конфлікт між власною позицією й офіційним політичним курсом. Збірки викликали однозначно негативну оцінку критиків. Усе це призвело до нервового захворювання, яке наклало відбиток на все подальше життя поета. Коли в Україні почалися масові репресії, то хвороба, можливо, врятувала його від загибелі, хоч і не позбавила арештів та тюрем. Близько 10 років він провів у будинку для божевільних. Потім – втеча в село, цілковите забуття й мовчання. То були роки терору, арештів, тотальної наруги над селянством. Очевидно, багато з тодішніх вражень увійшло до його повісті «План до двору», в якій оживають страхітливі картини Голодомору.

    Зі Львовом, куди поїхав Т. Осьмачка в 1942 р., пов’язаний вихід наступної, після 14 років вимушеного мовчання, збірки поезій «Сучасникам» (1943 р.), до якої було включено твори, написані протягом років протистояння з нелюдським режимом. В окупованому нацистами Львові Тодось Степанович, після репресивних жахів 30-х, знайшов можливість бодай перевести дух і хоч ледь-ледь відчути справжню Україну. Саме тут він уперше вдається до прози й пише повість «Старший боярин»        (1943 р.). Вона присвячена Черкащині, Смілянщині – місцям, уздовж і впоперек сходженим Осьмачкою.

    Того ж року він залишив Україну й виїхав на Захід, жив у таборах для переміщених осіб. У цей час він написав і видав багато своїх праць. У 1947 році Тодось Степанович написав уже згадувану поему «Поет» – автобіографічний твір, який присвятив батькові. Водночас, це поема політична й історична. Чи не вперше в українській поезії з’явився твір, де тема України поставлена як тема космічна, твір, що піднімає справді планетарні проблеми й загадки людського буття. Згодом письменник видає збірки поезій «Китиці часу» (1953 р.), «Із-під світу» (1954 р.). У цей час були написані «План до двору» (1951 р.) й «Ротонда душогубців» (1956 р.), де він описав трагедію українського народу в 30-ті роки – Голодомор і репресії, та безліч оповідань, спогадів, статей, афоризмів, перекладів.

    Улітку 1961 p. T. Осьмачку розбив параліч в одному з парків Мюнхена; його знайшли поліцейські та, виявивши, що невідомий чоловік прибув з Америки, негайно доправили його в посольство, а звідти – до лікарні. Приблизно за місяць Т. Осьмачку відправили до США та помістили в шпиталь.

    Пізніше митець за підтримки Г. Костюка, який опікувався його долею, змінив ще кілька лікарень, проте надій на одужання було мало. В 1962 р. до міста приїхав давній приятель Тодося Степановича М. Міщенко, який не тільки відвідував митця в лікарні, а й підшукав йому місце для проживання. Та вийти з лікарні хворому поетові не судилося: за тиждень, 7 вересня 1962 p., Тодось Степанович помер.

    Поховано Т. Осьмачку на православному цвинтарі святого Андрія м. Саут-Баунд-Брук, (штат Нью-Джерсі). На кошти української діаспори на могилі поета встановили пам’ятник – традиційний козацький степовий хрест.

   Століттями складалося так, що людину навіть великого таланту за життя не помічають або ж надто мало цінують. І лише тоді, коли це життя раптово закінчується, наступає ніби просвітління – те, чого не могли або не хотіли побачити раніше, стає явним і незаперечним. Тодось Осьмачка не став винятком. Після його смерті з’явилося немало спогадів, у яких ті, хто добре знав поета, прагнули залишити в сучасників і в майбутніх поколіннях образ великого сина української землі, невтомного шукача правди в підступну й криваву добу, людини до краю чесної, безкомпромісної та непохитної у своїх поглядах.