Природа поліського краю у поетичному рядку

Напередодні Міжнародного дня біологічного різноманіття, який щорічно відзначається 22 травня, з метою звернення уваги на актуальність проблеми збереження біорізноманіття нашого краю, пропонуємо вашій увазі еко-поетичну мандрівку «Природа поліського краю у поетичному рядку». Безмежно великий і часто до болю мінливий світ, в якому ми живемо. Світ, в якому є рідний дім, тепло батьківської
оселі, дорогі серцю стежини і щось щемливе, що бентежить душу…

Припадаю в думках до стежин,

по яких я раніше ходила –

Там замріяні верхівки ялин 

піднялись, мов розправили крила.

І стежини десятками літ

в довжину простелились звідтоді.

І всевладний розбурханий світ

заярів, ніби промінь на сході. (О.Пилипчук)

 Поети-земляки поспішають передати нам, поліщукам, свої перлини-вірші,  наповнені полум’яною всеохоплюючою ЛЮБОВ’Ю… ЛЮБОВ’Ю  до неповторної  Поліської природи, що чарує і бентежить душу:

Там пахне травами довкола

духмянить м’ята і чебрець.

І колоситься житнє поле

                    й співа легенький вітерець…(О.Пилипчук)

   Природа – це безмежні поля, грайливі струмочки. Це –сонце, місяць і міріади зірок на небі, які освітлюють всю планету. Природа –це  соснові бори, гаї та переліски мого рідного Полісся, які щедро обдаровують нас своїм неоціненним багатством. 

Повернуся, знаю, повернуся

ще не раз у свій сосновий бір,

Що шатром над світом розіпнувся, 

дістає верхів’ями до зір.

Обійду галявини знайомі, 

розплету мереживо стежин.

В цьому лісі я, немов удома

і мене, як рідну, стріне він.

Проведе у зарості малини,

черенями виставить гриби.

В сяйві сосен не буває зимно –

сонце храм отут звело собі! (Ніна Комашня)

  Природа щедро обдарувала нашу земля. Вона — вірний друг й неоціненне багатство, джерело здоров'я й радості. Ми із задоволенням милуємося золотими нивами пшениці, широкими лугами, густими лісами. Дихаємо п'янкими ароматами квітучих садів та квітів. Людина закохана у природу. 

Рідна земле, мій краю любий,

Кожен клаптик вбирає очі.

Як молитву шепочуть губи:

«Без тебе я і жить не хочу!» (Петро Камінський)

   Для кожної людини, яка щиро любить рідну землю, її природа — найчарівніша у світі. Яке серце не сповниться радістю, доторкнувшись до цієї краси? Яка душа не озветься трепетною й щирою любов'ю до неї?

Даруй мені незайманість свою,

Квітучий диво-сад, я у твоїм полоні.

Хай тихо падають в мої долоні

Твоїх замріянь ніжні пелюстки.

Я завжди буду тим, чим є сьогодні – 

Закохана в цей незбагненний світ!

В моїх долонях не розтане цвіт:

Твоїх замріянь чисті пелюстки,

Квітучий диво-сад, моя любове…

  Лірична стихія поетичного мислення Галини Цепкової захоплює в свою орбіту, як цілковито інтимне сприйняття світу природи. І яких би струн душі не торкалася поетка, вони звучать чисто й гармонійно.

Коли я чую журавлиний клекіт,

На очі навертається сльоза:

Летять додому із країв далеких

І моляться на рідні небеса.

Благословенна будь, земля під небом,

Де в світ прийшли й зросли до вишини.

І в тім вбачаю вищу суть для себе –

Любити рідну землю, як вони.

   Краєвиди рідної древлянщини в поезіях Лілії Бех відлунюють тихою задумою, а нерідко і проникливою зажурою у душі митця. Чимало віршів присвячені рідній домівці:

Найбільше навесні душа болить,

Коли цвітуть сади, світ дивотворить.

До міста голос матінки летить:

Приїдь, послухай – яблуні говорять!

   Ми віримо автору: яблуні дійсно говорять. До тих, хто їх розуміє, хто вміє слухати, а ще важливіше – чути. Це велика мудрість. Божий дар. А й справді: чи в кожного серце так рветься туди, де народилися й стали на ноги, чи всяк чує голос яблуні, вишні, черешні, виплеканих у мами на городі?

Чи вистачить у мене слів, любові,

Щоб оспівать і пролюбить цю дивність.

Цю ніжність, цю грайливість, цю чарівність,

Цей подих мрійний, цю красу-вродливість,

Жагу пекучу і печаль живучу,

Що не байдужі ні очам, ні серцю…

   Природа завжди зачаровувала своєю красою, надихала людину на творчість. Мінлива й унікальна, дивовижна та неповторна її краса. Тетяна Микитчук залишається вірною основним мотивам своєї творчості – прославляє добро, віру, милосердя і красу на землі.

Засмагле літо, стиглий дух суниць,

В лісах озера у лататті білім…

Для мене тут столиця із столиць,

Найкраще місце в дивосвіті цілім.

Піщаний берег, де ромашок цвіт –

Маленькі сонця сяють прямо в очі.

Приходять в сни з моїх дитячих літ

В червневі теплі і духмяні ночі.

Правічні сосни до небес звелись,

Безмежна синь напнулась, мов вітрила.

Знайома стежка в’ється, як колись,

І раптом щастя знов бере на крила.

Нап’юсь наснаги із джерел твоїх,

Лелечий краю, серцем лиш торкнуся

Рожевих ранків та красот земних:

Душею втішусь, у піснях зцілюся. (Тетяна Микитчук)

Усе в нашому складному світі взаємопов’язане, природа тендітна  й ранима, а наслідки бездумного відношення можуть бути катастрофічними. Наріжним каменем поезії Валентини Наумич є чорнобильська біда, яка своїм чорним крилом накрила наш благословенний край. 

Мудре дерево, квіточка біла,

Неба просинь, срібляста вода

У світи посилають безсило

«SOS», яке означає – біда.

Захлинається пісня пташина,

В смозі тлустому сохне трава.

Що ж німуєш ти, царю-людино?

Вже лисіє в дітей голова.

В продірявлений простір космічний

Витікає поволі твій день.

Як змія, в’ється морок довічний,

Сутеніє без сонця й пісень.

І хімічні дощі, як навала,

На нітратні хліба і світи.

Все, що твориш і зводиш зухвало,

Білий світ неспроможний знести.  (Валентина Наумич)

   Мальовничі пейзажі, соковита рослинність, синє небо - все це ми маємо змогу спостерігати на власні очі, оскільки нам пощастило жити на благословенній землі. 

Римує ранок, як вінка сплітає,

Барвисто й свіжо, щиро, від душі.

Промінчик за плече мене торкає:

Підслухай все і в пам’яті лиши.

   Нескззанна радість — почути величну симфонію рідної мови про свою землю, виспівану словом поетів-земляків. Прислухаймося уважно до її пісенного плину, вловімо найтонші тональності звуків, пізнаймо чари слова — і побачимо в його казковій мелодиці сонячні барви і красу природи отчого краю...

Світання запалило дерева,

Скупалося в черемховім настою.

Мого Полісся провесінь жива

Перед очима – хоч дістань рукою.

У лісі анемони, мов сніги,

Розгойдуються хвилями барвінки.

О, рідні, недосяжні береги – 

Моїх тривог і дум моїх зупинки.

Скажи, о доле, як мені прийти

До колисанки в сонячній світлиці?

Лише душею рвуся з самоти,

Лечу до тебе, як весняні птиці.

Я чую лісу піднебесний шум,

Життя мойого солов’їна пісне,

Щоднини серце я тобі несу -

Моє Полісся, тихе і врочисте. (Валентина Наумич)

 Чарівний казковий світ рідної природи не може не надихати на вірші. Його всім нам необхідно зберігати для прийдешніх поколінь.

Для щастя мало треба.

Не поскупися, доле.

На синю хустку неба,

На світанкове поле.

У спеку – синю зливу

І грім, що тишу коле…

Все, чим земля щаслива, 

Прошу у тебе, доле.  (Ніна Комашня)

   Дуже хочеться вірити, що від сьогодні ваші душі стали добрішими, серця теплішими.  Давайте насолоджуватися чудовими краєвидами нашої батьківщини і нехай у кожному серці з'явиться бажання захистити таку гарну, але таку беззахисну природу.