Вікентій Хвойка – першовідкривач трипільської культури

 

    Бібліотекарі центральної бібліотеки разом з учнями 9-Б класу КМЛ №9 здійснили своєрідну подорож у часі – до джерел української археологічної науки, аби розповісти про постать, без якої неможливо уявити дослідження давньої історії наших земель. Йдеться про Вікентія В’ячеславовича Хвойку – людину, ім’я якої назавжди закарбоване в історії вивчення минулого України. Саме його наполегливість, працелюбність і виняткове археологічне чуття відкрили світові культури, що існували на теренах сучасної України за тисячі років до нашої ери.

    Вікентій Хвойка народився 1850 року на території Чехії, однак подальший життєвий шлях тісно поєднав його долю з українською землею. Він походив зі стародавнього шляхетського роду. Ще у вісімнадцятирічному віці юнак багато подорожував Австрією та Німеччиною, здебільшого пересуваючись пішки. Під час цих мандрівок він відвідав численні історичні та археологічні музеї, оглянув залишки давньоримських оборонних споруд уздовж Рейну й Дунаю, а також побував у багатьох середньовічних замках. Саме тоді у нього сформувався глибокий інтерес до минувшини.

    У 1864 році Хвойка завершив навчання в комерційному училищі в місті Хурдимі й переїхав до Праги. Там він дедалі більше захоплювався стародавньою історією та археологією, спілкувався з провідними чеськими істориками й археологами, опановував європейські мови, активно працював із науковою літературою.

    До Києва Вікентій Хвойка прибув у 27-річному віці. Існує кілька версій причин цього переїзду. За однією з них, він залишив батьківщину, намагаючись уникнути небажаного шлюбу з заможною, але не коханою жінкою. Інша версія пов’язує його приїзд із почуттями до київської панночки з родини Александровських, із якою він познайомився ще в Празі. У будь-якому разі до Києва Хвойка прибув разом із цією родиною та певний час мешкав у них. Проте доля склалася трагічно: дівчина захворіла на тяжку душевну недугу, яка виявилася невиліковною. Вікентій Хвойка так і не створив сім’ї, залишившись самітником до кінця життя.

    Оселившись у Києві, він спочатку працював учителем, викладаючи німецьку мову та малювання. Паралельно Хвойка активно займався сільським господарством: вирощував чеське просо, експериментував із виведенням нових сортів хмелю, проводив агрономічні дослідження. Його напрацювання знайшли відображення у двох книжках із аграрної тематики, а результати діяльності були відзначені нагородами та дипломами на сільськогосподарських виставках.

    На початку 1890 року в селі Петрушки неподалік Києва, на дачі родини Дефорен, сталася пожежа. Згоріла клуня, в якій сорокарічний Вікентій Хвойка облаштував свою агрономічну лабораторію. Разом із будівлею зникли й усі результати багаторічних дослідів із розведення хмелю та «проса-росички».

    Спостерігаючи, як робітники розчищають згарище, Хвойка раптом звернув увагу на яскраві, блискучі предмети, які разом із землею відкидали лопатами. Він уважно оглянув знахідки та очистив їх. Виявилося, що це уламки скляних браслетів синіх, зелених і рожевих відтінків. Знахідки він повіз до київських знавців старожитностей, які визначили їх як жіночі прикраси доби Київської Русі. Саме цей випадок став переломним: агрономічні заняття Хвойка залишив, а на їхнє місце прийшла нова пристрасть – археологія.

    Хто міг передбачити, що допитливість і наполегливість приведуть його до справді визначних наукових відкриттів? Не маючи спеціальної археологічної освіти, але керуючись глибоким зацікавленням, Хвойка розпочав систематичні розкопки на Київщині. Його увагу привертало все – від курганів до випадкових знахідок селян. Це захоплення швидко переросло у серйозну наукову діяльність.

    Сучасники називали його «археологом-аматором без фахової підготовки». Проте Хвойка наполегливо займався самоосвітою, уже на початку 1890-х років створив солідну спеціалізовану бібліотеку та зібрав власну археологічну колекцію.

    У 1893 році він відкрив палеолітичну Кирилівську стоянку на Подолі в Києві з великим скупченням кісток мамонтів, зокрема 67 уламків ікол. Згодом Хвойка досліджував пам’ятки зарубинецької та черняхівської культур, залишки міста князя Володимира в Києві, проводив розкопки на Замковій горі в Чигирині та на території Запоріжжя.

    Найяскравішим відкриттям Вікентія Хвойки стала Трипільська культура. У 1893-1894 роках під час розкопок у селах Трипілля, Жуківці та Халеп’я на Київщині, він виявив розписані глиняні посудини, антропоморфні фігурки та залишки житлових споруд. Ці знахідки засвідчили існування раніше невідомої землеробської культури IV-III тисячоліть до нашої ери.

    Археолог відкрив залишки давніх поселень: понад п’ятдесят напівземлянок, тридцять дев’ять глинобитних жител, гончарні печі, знаряддя праці та, найголовніше, яскраво декоровану кераміку зі складними орнаментами. За масштабом і значенням ці відкриття можна порівняти з розкопками Трої або Мікен. Важко уявити, що на місці сучасних сіл і полів колись існували великі поселення з тисячами мешканців, розвиненим землеробством і складною соціальною організацією.

    Дехто вважав, що Хвойці просто щастило. Проте за кожною знахідкою стояла напружена й систематична праця. Він постійно подорожував селами навколо Києва, спілкувався з місцевими жителями, збирав інформацію про старовинні речі й уламки кераміки, а вже після цього організовував розкопки.

    Фінансову підтримку археологу-аматору надавали заможні київські родини Ханенків і Терещенків, з якими його пов’язували дружні стосунки. Частину витрат він компенсував знахідками, що поповнювали приватні колекції меценатів. Часом розкопки проводив і за власні кошти.

    Відкриття Вікентія Хвойки стали справжньою сенсацією у світовій археології, адже докорінно змінили уявлення про рівень розвитку давніх цивілізацій у Європі. Окрім Трипілля, Хвойка активно досліджував пам’ятки скіфської доби, розкопував кургани, а також зробив вагомий внесок у вивчення зарубинецької та черняхівської культур, що мають ключове значення для розуміння етногенезу слов’ян.

    Він був не лише дослідником, а й популяризатором науки: брав участь у археологічних з’їздах, публікував наукові праці, організовував виставки. Завдяки його діяльності українські археологічні знахідки потрапили до провідних музейних зібрань. Попри відсутність формальної освіти, методи Хвойки відзначалися точністю та системністю. Він одним із перших застосував типологічний підхід, який став основою сучасної археології.

    Вікентій Хвойка був членом Київського товариства шанувальників старовини та мистецтва й одним із засновників Київського музею старожитностей і мистецтв – нині Національного музею історії України. Його знахідки стали першими експонатами музейної колекції, а сам він працював зберігачем археологічного відділу. Хвойка був дійсним членом одинадцяти наукових товариств, автором кількох десятків наукових праць, що заклали джерельну базу дослідження історії Середнього Подніпров’я.

    Останні розкопки трипільських поселень він здійснював, уже тяжко хворіючи на сухоти. 2 листопада 1914 року Вікентій Хвойка помер і був похований на Байковому кладовищі в Києві. У селі Трипілля встановлено пам’ятник ученому, а у 2000 році Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 2 гривні з його портретом.

    Сьогодні ім’я Вікентія Хвойки носять вулиці й музеї, а його відкриття продовжують досліджувати нові покоління науковців. Завдяки йому ми усвідомлюємо, що українська земля є справжнім осередком давніх цивілізацій, а історія наших предків – невід’ємна частина європейської спадщини.

    Праці, пам’ятки та археологічні колекції, зібрані Вікентієм Хвойкою, і сьогодні залишаються невичерпним джерелом пізнання давньої історії України.

    Чергове засідання клубу «Відродження» відбулось у формі історичного репортажу «Археолог, що розкрив таємниці древньої України». Під час заходу учні дізналися про життєвий шлях ученого, його наполегливі пошуки, наукові відкриття та значення трипільської культури як унікального явища європейської цивілізації. Присутні здійснили віртуальну подорож в давнє поселення «Час трипілля». З цікавістю ознайомились з археологічним альбомом знахідок «Від розкопок до музею». Жива розповідь і презентація «Минуле пливе в прийдешнє», допомогли школярам по-новому поглянути на історію рідної землі та усвідомити, що українські терени зберігають сліди високорозвинених культур давнини.

    Особливим доповненням до зустрічі стала тематична книжкова виставка «Трипільська культура – велична спадщина тисячоліть», яка ознайомила учнів з науково-популярними та ілюстрованими виданнями про археологічні відкриття, побут і мистецтво трипільців. Книги викликали щиру зацікавленість і стали джерелом нових запитань та роздумів.

    Такі заходи допомагають формувати історичну пам’ять, пізнавальний інтерес і повагу до культурної спадщини України, а також показують, що бібліотека – це простір живого знання, відкриттів і натхнення.