Сучасна українська поезія — це нові люди і нові слова…

    Війна вказує нам свої орієнтири, але не змінює вектор нашої діяльності. Ми й надалі продовжуємо шукати сповнені натхнення нові імена серед людей, які живуть поруч, та відкривати для себе й інших нові грані їх творчої активності. Таким чином хочемо внести свою лепту до розвитку та звеличення культурного потенціалу славетного міста Коростеня.

    Так, з 2012 року фахівці бібліотеки – філії №2 видають літературний альманах «Дивоквіт». Це по суті самобутнє самвидавче явище, що містить поетичні та прозові твори користувачів бібліотеки – представників громади, що проживають, навчаються і працюють в мікрорайоні, який обслуговує бібліотека. Аналізуючи роботу у даному напрямку, ми бачимо, що сучасна коростенська словотворчість строката й багатогранна. Її творять автори різних поколінь з різним досвідом й естетичними уподобаннями. Але останні наші випуски присвячені все ж молодому поколінню, бо саме коли, як не в молоді роки замислюватися над нестримним плином життя та всіляко шукати своє місце у ньому. Молодь сьогодні пише про те, що відбувається навколо неї, про сучасні реалії, важливі події, внутрішні та зовнішні трагедії. Про любов - як завжди. Ми преконані, що для кожної юної душі потрапити на сторінки нехай і самвидаву – подія, що стає новою хвилею підтримки та поширення творчих ідей і задумів, вона додає наснаги і сил юнакам та дівчатам у їх подальшій самореалізації.

   Тож дев’ятий випуск нашого альманаху презентує поетичні твори двадцятирічної Анни Залізко. Вірші дівчини – це голос сучасної молоді - нервовий і чутливий, той, що не лишає байдужим та непокоїть. Рядками наче промовляє зачаєна тривога та притлумлений неспокій. Її вірші про дім, про дерево, про валізу, про почуття, про те, що сьогодні перетворилося із кліше на цілком свіжі, цілком конкретні рани. Це поезія про крихкість найріднішого і знищення красивого, яке все ж не зникає навіть тоді, коли його беруть нечистими руками і грубо розбивають.

   Кожен вірш – картина, що не обмежена рамкою. Будуючи ідеальне творіння, авторка залишила частину себе та місце для роздумів читача. Ми уважно придивилися до її песимістично-експресивних рядків і в нас виникло бажання їх проілюструвати. Так, чутлива Анна надихнула й нас, бібліотекарів, і спонукала до графічної передачі емоцій прочитаного.

  Тож запрошуємо всіх, хто знаходиться в тісному контакті з літературними тенденціями світу, тобто є палким прихильником літературного слова, підтримати нашу «дивоквітну» поетичну традицію та познайомитися з Анною Залізко. І можливо разом у нас вийде створити масову аудиторію читачів-глядачів у галасливому глобалізованому світі.

https://www.calameo.com/read/0066039887ab176b105f3

Славень варенику

З давнини так повелося,

У кожній хатинці,

На свята є вареники,

Бо ми - українці…

Інна Рубан-Оленіч

    Україна відвіку славиться своєю кухнею. Краще сказати так: національна кухня – це одне із головних досягнень обдарованого, працелюбного і щедрого українського народу.  В наших душах живе любов до всього українського: хтось тримає її в пітьмі, закутою в кайдани; у декого вона прокинулася нещодавно, тому зараз іще трохи заспана й розгублена, а хтось давно звільнив свою любов і вона зміцніла, розквітла, набралася могутності. Коли ти любиш своє коріння, тобі не самотньо. Ти знаєш, заради чого ти живеш і що десь поруч є такі самі, як ти. Ну, і просто це класно – свідомо любити українське. І саме через українську кухню налаштовується емоційний зв’язок з рідною країною.

    Їжа – це відчуття насолоди тут і зараз. Можливість повноцінно проживати кожну секунду, не чекаючи особливого часу для щастя. Бо щасливими ви можете бути щодня. Куховарити, смакувати й думати, що саме зараз – найкраща мить вашого життя.

    А яка ж українська кухня без смачнючих наших вареників! Дехто припускає, що страву «вареники» українці перейняли в середні століття від інших народів – або монголи принесли технологію з китайської кухні, або ми навчилися у турків. Але варто тільки звернути увагу на українські народні святкові церемонії, в яких беруть участь вареники, щоб зрозуміти, що вони за своїм змістом мають явне язичницьке коріння. А отже, з’явилися ще дохристиянських часів. Наприклад, наші пращури любили ворожити на варениках. Вареники також були присутні у весільних обрядах. На другий день після весілля дівчата-дружки приносили молодій саме вареники. Це асоціювалося із зачаттям, оскільки вареник (мішечок для начинки) – це свого роду «утроба», символ того, хто повинен народитися в сім’ї. Водночас нареченій говорили: «Щоб повна була, як вареник». Вареники були ритуальною, обрядовою їжею і після введення християнства на Русі вони природно увійшли у меню християнських свят.