Пречистий дивний перший сніг

Ура! Нарешті зима вступила в свої права і порадувала першим справжнім снігом.

Кожного року ми зустрічаємось із першим снігом і він дуже часто не схожий на своїх тезок. То великою хурделицею лякає і за довгу ніч так настудить, що ранком не можна причинити дверей, стільки насипало снігу. То у відлигу «впаде» і стане мокро-брудний, дощовий, туманний…І зима стає непоказною, наче Попелюшка. А в бузкових, фіолетових сутінках сніг світиться. І над білим маревом витанцьовують казкові дивовижні привиди. Інколи впаде ніжний, пухнастий, і от уже білими сувоями перемотана земля, і хрустке світло стелиться долами і лісами, і від цього сяйва спадає злість, і туга, і гіркота з душі…

         Перший сніг

Чомусь завжди бентежить сніг –

Ця чистота і первозданність…
Він не сприймається як данність,
Він – як магічний оберіг.

Він – ніби вічний часу плин:
Врочистий і глибокоокий.
Як перша мить нового року,
Завжди хвилює душу він.

           

                   Олена Юхимчук

Ходою владною зима ступала…

Казковий килим з снігу вправно ткала…

Річки, озерця склила, тихі води…

В обнову пишну одягла природу…

Яка краса! Яка чарівна сила!

Куди не глянеш – всюди біло-біло!

Як нареченії стоять ялини,

Погордливо красується калина!

Садки в дрімоті, ліс принишк в чеканні

Пісень птахів, весняного світання…

Земля у сні безмовнім, тихім, синім –

Збудити до весни її не в силі…

                      

                           Лілія Бех

                Зима

 

Замітає зима, заміта

Переповнені смутком літа,

Підставляю сніжинкам щоку,

Щоб змахнули сльозинку гірку.

                    Ольга Бондарчук

             Сніговиця

Вдягнулась в сум

                     хурделиця – зима,

крім снігу, вже

                    нічого я не бачу

І все частіше

                     очі мої плачуть,

І все сильніше

                     хмуриться вона.

                                                                                                     Людмила Романенко

   

         

Високий світ зимових верховіть,
Де зріє пісня золотого плоду.
Стою собі, задивлена в природу, -
Немов жива і кров її, і віть.

Кладу сніги на схилене плече,
Карбую в серці: ми – не випадкові,
Бо в жилах наших – мудра кров любові,
Яка ніколи не перетече.

Бо доки світу – доти в ньому ми.
І вища сутність – жити і кохати.
І цвіт весни, і усмішки маляти,
І цей пречистий дивний сніг зими.

                                       Любов Проць

А ці сліди ведуть в бібліотеку...